Лобізм (лобіювання) – цілеспрямований вплив на осіб, що приймають рішення, з метою врахування інтересів певної групи чи бізнесу в державній політиці чи законодавстві. На відміну від корупції, лобізм передбачає відкриті, узгоджені механізми представлення інтересів, а не приховані вигоди чи підкуп посадовців. У світі лобізм є легальною практикою, що регулюється законами, реєстрами лобістів та вимогами прозорості.
В Україні слово «лобізм» досі має негативний відтінок – через асоціацію з тіньовими домовленостями. Водночас у демократичних країнах він розглядається як важливий інструмент діалогу бізнесу з державою, що дозволяє формувати зважені рішення, враховуючи економічні та галузеві інтереси.
Лобізм і адвокація мають спільну рису: обидва інструменти впливають на ухвалення рішень. Але вони різняться за природою інтересу та механізмами впливу:
• адвокація ініціюється громадськими організаціями або ініціативними групами, які захищають суспільно важливі інтереси – права людей, екологічні стандарти, соціальні гарантії. Це публічний процес, який ґрунтується на відкритості, діалозі з владою та підтримці громадян;
• лобізм пов’язаний насамперед із просуванням економічних чи бізнесових інтересів конкретних компаній або галузей. Інструменти включають підготовку законодавчих пропозицій, роботу з депутатами та урядовцями, участь у комітетах.
Якщо говорити спрощено, то адвокацію зазвичай фінансують донори чи міжнародні організації, а лобізм зазвичай фінансується бізнесом, який очікує конкретних економічних результатів.
У США, до прикладу, лобісти повинні реєструватися в федеральному реєстрі, щоквартально звітувати про контакти та витрати, а діяльність з лобіювання чітко регулюється Законом про лобізм 1995 року. У ЄС існує Реєстр прозорості, де компанії, асоціації та громадські організації публічно відображають активності з впливу на Єврокомісію та Європарламент. Ці практики дозволяють бізнесу легально і прозоро донести свої інтереси, одночасно забезпечуючи контроль і баланс суспільних потреб.
За останні роки кілька законопроєктів намагалися врегулювати лобізм через:
• реєстри лобістів,
• звітність про контакти з посадовцями,
• чітке розмежування лобізму, GR, адвокації, і їх строге відмежування від корупційних ризиків.
В Україні вони поки не стали законом, що залишає лобістську діяльність у правовій сірій зоні.
Який висновок?
Відкритий та регульований лобізм здатен дозволити:
• створити прозорість процесів впливу на політику;
• забезпечити рівні умови для бізнесу;
• підвищити якість законодавчих рішень, ґрунтованих на експертних аргументах.
При цьому лобізм не замінює адвокацію, але доповнює її: державні рішення повинні враховувати інтереси як бізнесу, так і громад, а прозора система лобістської діяльності допомагає досягти балансу між економічним розвитком та суспільними потребами.
(НЕ)ФОРМА проаналізувала фінансові звіти та запропонувала корективи у розподілі місцевого бюджету участі. Через відкриті дискусії з депутатами та представниками міської адміністрації вдалося перенаправити понад 1,5 млн гривень на освітні та соціальні програми для дітей. Тут важливо, що команда не просто критикувала, а пропонувала конкретні рішення, використовуючи механізми GR: аргументовані запити, переговори з чиновниками, прозорі комунікації.
У Київській області (НЕ)ФОРМА спільно з місцевими органами влади переглянула облік дітей, які потребують підтримки, і внесла корективи у програми соціального супроводу. Результат – понад 300 дітей отримали доступ до освітніх програм і соціальних послуг, яких раніше не було. Механізм GR полягав у системному аналізі потреб органу влади та пропозиціях змін до регламенту на основі реальних даних.
Експерти (НЕ)ФОРМИ ініціювали зміни у місцевому регламенті надання соціальних послуг. Через серію робочих зустрічей із департаментом соцзахисту та підготовлені аналітичні матеріали команда домоглась внесення змін, аби забезпечили підтримку понад 500 сімей із вразливих категорій. Це ілюструє, що адвокація – не тиск, а інструмент конструктивного впливу, коли враховуються і потреби громади, і стратегічні пріоритети державного органу.
Сильні громади формуються там, де права супроводжуються відповідальністю. Громадяни активно контролюють процеси, впливають на державну політику і соціальні програми, а держава отримує практичні рішення, адаптовані до реальних потреб. GR і адвокація працюють як два взаємодоповнюючі механізми: перший – системно враховує пріоритети державного органу, другий – мобілізує ресурси та аргументи для ухвалення ефективних рішень.
А демократія оживає там, де громадяни стають творцями змін, а не пасивними спостерігачами, і де право на контроль супроводжується конкретними діями та практичними результатами.
Яскравим прикладом є вплив громадського аналізу на використання бюджету участі у сфері освіти, відомий (НЕ)ФОРМІ в контексті роботи з однією з громад. Початково 40% коштів планувалися на поточні ремонти шкіл, тоді як підтримка дітей з особливими освітніми потребами отримувала лише 2%. Після аналізу даних, проведення публічних зустрічей із депутатами та обговорень з громадськістю, вдалося перенаправити додатково 5% бюджету на створення спеціальних класів та соціальні програми для понад 200 учнів. Результати не забарилися: відвідуваність шкіл зросла на 8%, а громада отримала реальний механізм впливу на рішення місцевої влади. Цей приклад демонструє нам, що бюджет – це ще й інструмент соціальної політики, який можна коригувати під потреби громади через відкритий діалог та аналітику.
Подібний ефект команда (НЕ)ФОРМИ помітила в роботі зі сферою соціальних послуг. У Львівській області завдяки спільному плануванню бюджету з місцевими громадськими організаціями та участі аналітичного центру фінансування для осіб з інвалідністю зросло на 15%, а для сімей у складних життєвих обставинах – на 8%.
Ключовими інструментами цього процесу стали:
• відстеження розподілу коштів за категоріями, що дозволяє побачити дисбаланси між планом і фактичними витратами;
• порівняння планованих і фактичних витрат, що сприяє підвищенню відповідальності влади;
• залучення громадськості до відкритих обговорень, що формує культуру бюджетної прозорості;
• вимірювання результатів через локальні показники, такі як кількість дітей у школах або охоплення соціальних послуг.
Такий підхід дозволяє не лише збільшити фінансування, а й забезпечити системну ефективність використання ресурсів, створюючи умови для сталого розвитку соціальної інфраструктури.
З практики можна виділити кілька важливих висновків. По-перше, прозорість і відкритість бюджетного процесу створюють довіру до влади. Громада, яка розуміє, куди йдуть кошти і як вони впливають на життя, легше включається в процес прийняття рішень.
По-друге, аналітика і публічні обговорення дають змогу трансформувати фінансові ресурси у реальні соціальні зміни. Замість того, щоб кошти використовувалися виключно на видимі, але не стратегічні цілі (наприклад, дрібні ремонти), вони можуть спрямовуватися на створення спеціальних освітніх класів, соціальних програм або підтримку вразливих груп.
По-третє, інструменти вимірювання ефективності витрат – ключ до системних змін. Відвідуваність шкіл, охоплення соціальних послуг, реальна участь громадян у вирішенні локальних проблем – усе це показники, які дозволяють оцінити реальний ефект від бюджетних рішень.
Тож які стратегічні рекомендації для громад і влади можемо виокремити?
1) Розширити практику бюджетів участі, включаючи різні категорії витрат, особливо у сфері освіти та соціального захисту;
2) Забезпечити відкритість даних, публікувати їх у зручних форматах для аналітики та громадських обговорень;
3) Залучати громадські організації та аналітичні центри для оцінки ефективності розподілу ресурсів і впливу на локальні потреби;
4) Створювати локальні показники успіху, які демонструють конкретний ефект для громади, а не лише цифри.
Який висновок?
Бюджетна демократія доводить, що ресурси – механізм соціальної трансформації. Через прозорість, залучення громади та системну аналітику можна забезпечити реальні покращення у сфері освіти, соціального захисту та інфраструктури. Цей підхід підвищує ефективність використання коштів, створює довіру до влади та формує передумови для сталого розвитку місцевих громад. Та фінанси стають інструментом змін, коли вони під контролем громадян та прозоро керуються, а не просто розподіляються згідно з формальними планами.
Проте практичний досвід (НЕ)ФОРМИ показує: тільки їхнє поєднання гарантує, що пропозиції перетворюються на реальні рішення.
Government Relations (GR) – це системна робота з формування та підтримки відносин між організацією, бізнесом або громадськими ініціативами і ключовими представниками влади. Основні функції GR включають:
• ідентифікацію стратегічних контактів: від чиновників до депутатів, які ухвалюють рішення у потрібній сфері;
• комунікацію та донесення позиції: підготовка аналітичних матеріалів, презентацій та аргументованих пропозицій;
• створення середовища для діалогу: організація круглих столів, робочих груп, публічних обговорень;
• відстеження та, обов'язково, формування законодавчих процесів і вплив на них: моніторинг законопроектів, регуляторних змін, участь у консультаціях.
Це дозволяє не лише повідомити владу про потреби чи пропозиції, а й забезпечити їхнє стратегічне просування, формуючи конструктивні умови для ухвалення рішень.
Якщо GR відповідає за комунікацію та вплив, розвиток держслужби формує структуру та спроможність для реалізації рішень. Основні напрями розвитку включають:
Професіоналізацію кадрів: підвищення кваліфікації держслужбовців, впровадження сучасних управлінських практик;
Прозорість та підзвітність: створення систем моніторингу, внутрішніх процедур контролю та відкритих даних;
Імплементаційну здатність: здатність перетворювати рішення політиків у конкретні програми та дії;
Стійкість інституцій: формування процедур, які витримують зміну політичної кон’юнктури та дозволяють стабільно реалізовувати стратегії.
Саме наявність спроможних та прозорих органів влади гарантує, що рішення, просунуті через GR, не залишаться на папері, а будуть втілені в життя.
Досвід впровадження реформ (НЕ)ФОРМИ показує, що GR і розвиток держслужби взаємодоповнюють один одного. Класичний сценарій без синергії: GR ефективно просуває законопроект або програму, але держслужба не має ресурсів або процедур для її реалізації → результат обмежений. Держслужба модернізується, але відсутнє стратегічне лобіювання або комунікація з політичними рішеннями → програма не отримує необхідного фінансування чи політичної підтримки.
Тільки поєднання двох процесів забезпечує цілісний ефект: пропозиції стають реальними рішеннями, а рішення — відчутними результатами для громадян.
1) Спільне планування реформ: одночасне залучення GR-фахівців та експертів із розвитку держслужби для визначення ключових етапів і відповідальних осіб;
2) Відкрита комунікація і звітність: забезпечення прозорих каналів обміну інформацією між організаціями, громадськістю та держслужбовцями;
3) Постійний моніторинг ефективності: оцінка того, наскільки пропозиції, просунуті через GR, втілюються у конкретні результати;
4) Професійне навчання та розвиток кадрів: підвищення спроможності державних органів не лише впроваджувати реформи, а й вести ефективний діалог із зовнішніми стейкхолдерами.
Що маємо як висновок?
GR та розвиток державної служби – два боки однієї медалі. Перше забезпечує стратегічний вплив, друге – спроможність до імплементації. Лише їхнє поєднання дозволяє досягти того, що пропозиції не залишаються деклараціями, а перетворюються на реальні політичні та соціальні рішення, підвищуючи ефективність державного управління та довіру громадян. У сучасному контексті, коли швидкість змін і вимоги до прозорості зростають, синергія GR та розвитку держслужби стає необхідною умовою успіху реформ та сталого розвитку державних інституцій.
Перший крок у системному підході – чітке визначення проблеми. Не фіксація симптомів, а глибинне розуміння причин, наслідків та зацікавлених сторін. Наприклад, у сфері освіти це може бути низька відвідуваність шкіл серед дітей із певних соціальних груп або недостатнє фінансування спеціальних програм.
Інструменти для виявлення проблем:
• опитування громадян та експертів;
• аналіз статистики та відкритих даних;
• аудит наявних програм та процедур;
• вивчення міжнародного досвіду.
Після того як проблема зафіксована, наступним етапом є системний аналіз. Він включає не лише вивчення фактів, а й розуміння інтересів ключових сторін: громадян, органів влади, бізнесу, громадських організацій.
Цей етап дозволяє:
• ідентифікувати конфлікти інтересів;
• оцінити потенційний вплив рішень на різні групи;
• визначити, які компроміси можуть забезпечити стійкий результат.
Важливо генерувати кілька альтернативних сценаріїв, а не обмежуватись єдиним "швидким" рішенням. Кожен варіант оцінюється за критеріями ефективності, ресурсної спроможності та соціального впливу. Можливі методи: SWOT-аналіз (сильні, слабкі сторони, можливості, ризики); моделювання сценаріїв;
оцінка бюджету та ресурсів для кожного варіанту.
Важливо генерувати кілька альтернативних сценаріїв, а не обмежуватись єдиним "швидким" рішенням. Кожен варіант оцінюється за критеріями ефективності, ресурсної спроможності та соціального впливу. Можливі методи: SWOT-аналіз (сильні, слабкі сторони, можливості, ризики); моделювання сценаріїв; оцінка бюджету та ресурсів для кожного варіанту.
Коли рішення опрацьоване та підтримане, наступний етап — офіційне закріплення у нормативних документах: законах, підзаконних актах, стратегічних програмах. Це забезпечує:
• сталість політики, незалежно від зміни уряду;
• юридичну підставу для реалізації програм;
• механізми контролю та підзвітності.
Жодна політика не є статичною. Системний моніторинг і корекція дозволяють виявляти недоліки на ранніх етапах, оцінювати ефективність і коригувати рішення без паніки чи ситуативних рішень.
Інструменти:
• KPI та локальні показники ефективності;
• регулярні оцінки впливу;
• зворотний зв’язок від громадян та експертів;
• публічні звіти та відкриті дані.
Системність – політика формується через логічну послідовність етапів, а не реагування на зовнішні чинники;
Прозорість – залучення громадськості і відкриті дані роблять політику зрозумілою та підзвітною;
Адаптивність без хаосу – моніторинг і корекція дозволяють змінювати деталі, не руйнуючи систему;
Науково-обґрунтований підхід – рішення базуються на фактах, аналізі та експертних оцінках;
Консенсус зацікавлених сторін – врахування інтересів громад, бізнесу та держави забезпечує стійкість рішень.
Висновок.
Ситуативні зміни в державній політиці – наслідок відсутності системності, прозорості та аналізу. Послідовний підхід – від виявлення проблеми → аналіз фактів і інтересів → розробка варіантів → консультації → нормативне закріплення → моніторинг і корекція – дозволяє формувати стійкі та ефективні державні політики, що реально відповідають потребам громадян і сприяють сталому розвитку державних інституцій.
Таким чином, системність і експертна робота на кожному етапі – ключ до того, аби політика не змінювалася ситуативно, а приносила відчутний результат.
Адвокація – це діяльність, спрямована на захист або просування суспільно важливих питань. Вона орієнтована на створення умов, в яких державні рішення максимально відповідають потребам громади, соціальних груп або певних ініціатив.
Ключові характеристики адвокації:
1) Неприбуткова мета: орієнтована на суспільну користь, а не на приватну вигоду;
2) Прозорість дій: відкриті обговорення, публікації, консультації;
3) Широке залучення стейкхолдерів: громадські організації, експертні центри, громада;
4) Аналітична основа: рішення ґрунтуються на даних, дослідженнях та експертних оцінках.
Наприклад, адвокація може полягати у просуванні законопроєкту про покращення доступу до освіти для дітей з особливими освітніми потребами або збільшення фінансування соціальних програм для вразливих груп.
Лобіювання (лобізм), натомість, пов’язане з просуванням інтересів конкретних осіб або організацій, часто з комерційною або фінансовою вигодою. Основне завдання лобіста – забезпечити, щоб законодавчі чи регуляторні рішення сприяли інтересам клієнта, компанії чи галузі.
Ключові характеристики лобіювання:
1) Приватна вигода: дії спрямовані на інтереси конкретного суб’єкта;
2) Регламентована діяльність: у багатьох країнах існують закони про лобізм, вимоги до реєстрації лобістів та прозорості їх роботи;
3) Стратегічні контакти: робота через прямі зв’язки з посадовцями, депутатами та експертними групами;
4) Аналітика та аргументація: підготовка матеріалів, оцінка ризиків і вигод для клієнта.
Наприклад, лобіювання може включати роботу над змінами податкового законодавства або регуляторних норм, які безпосередньо підвищують прибутковість клієнта лобіста.
Розмежування адвокації і лобіювання має практичне та правове значення:
1) Уникнення правових ризиків: неправомірне позиціонування лобіювання як адвокації або навпаки може призвести до штрафів та втрати репутації;
2) Ефективне планування стратегії: розуміння цілі (суспільна користь або приватна вигода) дозволяє правильно обирати інструменти та канали комунікації;
3) Підтримка довіри громадськості: прозора адвокація зміцнює репутацію організації і її легітимність у політичному процесі;
4) Тонка межа: у багатьох сферах, наприклад у сфері державних закупівель, охорони здоров’я чи освіти, легко перетнути грань між суспільною користю і комерційним інтересом. Чітка стратегія дозволяє уникнути конфлікту інтересів.
1) Документування цілей і мотивів діяльності: чітке визначення, чи має ініціатива публічну користь чи приватну вигоду;
2) Регламентована взаємодія з посадовцями: ведення прозорого обліку зустрічей та комунікацій;
3) Етичні стандарти: впровадження внутрішніх кодексів поведінки, що відокремлюють адвокаційні дії від комерційного лобіювання;
4) Консультації з юристами: особливо у сфері змішаних інтересів, де існує ризик конфлікту або порушення законодавства.
Висновок.
Чітке розуміння різниці між адвокацією та лобіюванням – це стратегічний інструмент. Воно дозволяє побудувати ефективні комунікаційні та політичні стратегії, захистити репутацію та уникнути конфліктів інтересів. Особливо це важливо там, де межа між суспільною користю та приватною вигодою дуже тонка. Управління цими процесами з урахуванням прозорості, етики та аналітичної бази гарантує, що просування інтересів буде законним, ефективним та стійким – незалежно від політичних чи економічних змін.
Автор нотаток: Алла Перфецька
1) Розуміння потреб та ресурсів
Залучення адміністрації на ранніх етапах дозволяє врахувати, які ресурси (людські, фінансові, технічні) доступні для реалізації ініціативи. Це зменшує ймовірність перевищення бюджету, непередбачуваних витрат чи нестачі кадрів;
2) Виявлення ризиків і перешкод
Раннє обговорення дає змогу адміністрації і партнерам проаналізувати потенційні юридичні, організаційні та операційні ризики. Це дозволяє спланувати заходи їхньої мінімізації ще до старту проєкту;
3) Підвищення шансів на успіх
Ініціативи, які враховують реальні можливості органів влади та потреби громади з самого початку, мають набагато більшу ймовірність успішного впровадження і позитивного впливу на місцеву спільноту.
1) Формування робочих груп і консультаційних рад: адміністрація разом з громадськими організаціями та експертами визначає цілі, ресурси та строки реалізації;
2) Проведення спільних оцінок ресурсів та ризиків: аналіз потенційних бюджетних обмежень, кадрових можливостей, інфраструктурних потреб;
3) Створення каналів комунікації з самого початку: регулярні зустрічі, робочі сесії, платформи для онлайн-обговорень.
4) Відкриті дані та публічні звіти: забезпечення прозорості процесу для всіх зацікавлених сторін.
Раннє залучення адміністрацій дозволяє не лише уникнути ситуативних рішень і конфліктів інтересів, а й формує культуру співпраці між громадськістю та владою. Це сприяє стабільності проєктів, ефективності використання ресурсів, підвищенню довіри громадян до влади та, безумовно, створенню передумов для сталого розвитку місцевої інфраструктури та соціальних послуг.
Висновок.
Залучення місцевої адміністрації з самого початку – стратегічний підхід, який дозволяє врахувати реальні потреби, ресурси та ризики. Як підкреслюють керівники адміністрацій у переговорах з (НЕ)ФОРМОЮ, така практика підвищує ймовірність успіху ініціатив і забезпечує більш ефективну реалізацію проектів.
Будь-яка адвокація має кінцеву мету – зміну правил гри. Це може бути ухвалення закону, внесення змін до підзаконних актів, розробка нової державної програми або ухвалення місцевого рішення. Якщо результатом кампанії не є закріплення нових норм, зобов’язань чи механізмів, то реальні зміни залишаються на рівні декларацій.
Без нормативної бази:
1) Немає гарантій сталості результату. Навіть якщо влада пообіцяє підтримати ініціативу, її легко скасувати чи забути після кадрових змін;
2) Відсутній механізм контролю. Закони, постанови чи рішення рад створюють інструменти для моніторингу та юридичної відповідальності;
3) Вплив залишається ситуативним. Поки немає офіційно ухвалених рішень, результат залежить виключно від доброї волі посадовців.
Коли громадські організації чи ініціативні групи зосереджуються лише на гучності кампанії – кількості публікацій, згадок у медіа, акціях протесту – без прив’язки до конкретних конструктивних змін, вони ризикують:
- втратити довіру стейкхолдерів, які очікують практичних результатів;
- стати частиною політичної гри, коли комунікаційний тиск використовується як інструмент піару;
- виснажити власні ресурси, не досягнувши відчутного ефекту.
Тож як повернути адвокації ефективність?
По-перше, чітко визначати кінцеву ціль у правовому полі. Кожна кампанія має відповідати на питання: яке рішення має ухвалити влада й у якій формі?
По-друге, будувати аргументацію через дані. Розрахунки, соціологія, аналітика та порівняльні приклади роблять вимоги більш переконливими. Вести діалог потрібно із тими, хто ухвалює рішення. Інституційна адвокація повинна бути спрямована не лише на публічну підтримку, а й на створення конкретних механізмів у законах чи підзаконних актах.
І, по-третє, моніторити виконання зобов’язань. Кампанія не закінчується після голосування – необхідно стежити, як ухвалене рішення реалізується на практиці.
Висновок.
Адвокація – це, передусім, інструмент системних змін. Без реальних рішень і нормативної бази вона зводиться до звичайної комунікації, хай навіть яскравої. Ефективна адвокація починається з чітко визначеної мети у правовому полі й завершується сталими механізмами, які захищають інтереси громади чи певної групи громадян незалежно від політичних змін.
Автор нотаток: Алла Перфецька
Для підлітка чи студента актуальність стратегії визначається не абстрактними гаслами, а конкретними питаннями: чи є безпечний шлях до школи, чи можна швидко отримати підтримку психолога, чи існують простори, де можна вчитись, спілкуватись, дружити і реалізовувати ідеї. Дорослі посадовці чи експерти часто дивляться ширше – говорять про економічний розвиток, залучення інвестицій, культурні програми. Це важливо, але без врахування щоденних потреб молоді ці документи залишаються далекими від життя.
1) Виявлення «невидимих» проблем. Школярі та студенти прямо вказують на болючі точки: небезпечні переходи, відсутність гуртків чи психосоціальної підтримки;
2) Підвищення рівня довіри та відповідальності. Коли молодь відчуває себе співавторами стратегії, зростає готовність брати участь у її реалізації;
3) Запобігання помилкам. Багато «дорослих» рішень провалюються через те, що ніхто не запитав думку тих, кого вони стосуються.
1) Створювати молодіжні консультативні ради або фокус-групи на етапі підготовки стратегій;
2) Проводити опитування та воркшопи у школах та університетах, щоб отримати живий зріз думок;
3) Поєднувати експертний аналіз із реальними історіями молодих людей, що робить документ не лише якісним, а й практичним.
Висновок.
Участь молоді – не символічний жест, а механізм, який робить стратегію реалістичною та життєздатною. Коли школярі й студенти стають не лише цільовою аудиторією, а співтворцями документу, громада отримує не черговий паперовий план, а дорожню карту, яку хочеться і можна реалізувати.
1) Фокус на проблемі, а не на персоналіях. Дослідження показують, що органи місцевого самоврядування та НУО зазвичай бачать одну й ту саму проблему, але описують її з різних позицій. Це створює конфлікт інтерпретацій, а не суті;
2) Зменшення політичної напруги. Коли діалог перетворюється на полювання на винних, чиновники схильні до оборонної позиції, а громадськість – до агресивної критики. Це закриває двері для співпраці;
3) Прискорення ухвалення рішень. Пошук спільних рішень дозволяє перейти від нескінченних звітів та взаємних звинувачень до конкретних кроків і результатів.
1) Фасилітовані діалоги. Залучення нейтральних модераторів дозволяє знизити градус дискусії й зробити обговорення конструктивним;
2) Спільні дорожні карти змін. Коли громадськість і влада разом визначають, які кроки потрібно зробити, з’являється спільна відповідальність за результат;
3) Регулярний моніторинг прогресу. Замість взаємних звинувачень у зриві термінів – спільний аналіз, що гальмує процес, і як це виправити.
4) Фокус на даних. Опора на факти, дослідження та показники ефективності допомагає уникати суб’єктивних суджень і персональних нападок.
Досвід (НЕ)ФОРМИ в адвокації на національному та регіональному рівнях демонструє: партнерства громадськості та органів влади дозволяють вирішувати складні питання – від соціального захисту до розвитку інфраструктури – значно швидше, ніж конфронтаційна модель. Спільна робота в «одній кімнаті» перетворює критику на ресурс, а діалог – на інструмент.
Автор нотаток: Алла Перфецька
І якщо майбутня зміна не визначена, це не адвокація, а громадське занепокоєння або публічне висловлення позиції.
Предметність – запорука ефективності. Без чіткої «точки приземлення» у вигляді нормативного акта чи конкретного управлінського рішення будь-яка кампанія ризикує залишитися гучною, але безрезультатною.
Приклад українських реалій:
У 2022–2023 роках низка громадських організацій активно «вболівала» за прозорість у сфері оборонних закупівель. Проте лише ті ініціативи, які зосередилися на підготовці змін до Постанови Кабміну щодо публічності частини даних, змогли добитися реального результату – документ було змінено, а правила стали зрозумілішими.
У США чи країнах ЄС адвокація розглядається не як емоційний заклик, а як технологія впливу на політику. Вона неодмінно включає:
- дослідження проблеми (збір доказів, аналітика, прогноз впливу);
- формування пропозиції (чітко сформульований текст чи проєкт документа);
- роботу з «точками прийняття рішень» (профільні комітети парламенту, урядові структури, місцеві ради);
- коаліційність та публічну підтримку (об’єднання експертів, журналістів, громадськості для посилення тиску);
- моніторинг виконання (оцінка того, чи ухвалена зміна реально впроваджується).
Наприклад, у Польщі 2008 року адвокаційна кампанія з реформування системи психіатричної допомоги дітям і підліткам почалася не з протестів чи гучних гасел, а з підготовки комплексного звіту про недофінансування галузі. На основі цього документа експерти запропонували конкретний план дій і відповідний проєкт змін до закону. Лише завдяки такій послідовності уряд погодився на виділення додаткових коштів та створення мережі центрів допомоги.
1) Є чіткий об’єкт впливу – конкретний законопроєкт, постанова, наказ чи регуляторний акт;
2) Є конкретний адресат – орган влади або посадова особа, уповноважена ухвалювати рішення;
3) Є аналітична база – проблема описана фактами та цифрами, а не емоціями;
4) Є вимірюваний результат – зміна правил, ухвалення документа, корекція політики.
Коли громадська організація або бізнес-асоціація каже, що «веде адвокацію», але не може відповісти на запитання: «Яку саме норму ви хочете змінити?», це сигнал, що процес іще не став адвокаційним у повному сенсі. Справжня адвокація – це професійний, структурований і результатоорієнтований процес. Вона вимагає підготовки, дослідження та чіткої дорожньої карти, але саме завдяки цьому здатна перетворювати ідеї на реальні рішення.
Автор нотаток: Алла Перфецька
Те, що чудово працює в Данії чи Сінгапурі, може виявитися непридатним для України без серйозного доопрацювання.
Моделі управління, правові механізми чи соціальні програми створюються у певному середовищі. Вони спираються на:
- політичну культуру (рівень довіри до влади та інституцій);
- економічні реалії (наявність ресурсів для фінансування програм);
- правову базу та судову практику (чи здатні інститути забезпечити виконання правил);
- суспільні цінності (як люди сприймають відповідальність, контроль, прозорість).
Коли ці умови кардинально відрізняються, навіть найкраща модель може дати зворотний ефект.
1) Польща та електронне урядування. Успіхи польської реформи цифрових послуг стали можливими завдяки сильним інституціям і стабільному фінансуванню. Коли сусідні країни спробували повторити підхід без належної підготовки – зіткнулися з хаосом: електронні сервіси запускалися швидше, ніж люди і чиновники могли їх опанувати;
2) Сінгапурська модель "розумного міста". Висока ефективність цього підходу ґрунтується на дисципліні, централізованому управлінні та високому рівні громадської довіри. Країни з фрагментованим управлінням або низьким рівнем довіри суспільства не змогли повторити цей успіх, попри інвестиції у технології.
3) Українські ОСББ за прикладом Німеччини. Ідея самоврядування будинків виглядала привабливою, але у Німеччині вона базується на 50-річній традиції локальної відповідальності та сильних муніципалітетах. В Україні ж законодавчі зміни йшли швидше, ніж формувався досвід співвласників, що призвело до великої кількості “мертвих” ОСББ.
1) Критичний аналіз: досліджувати не тільки що зробили інші, а й чому це спрацювало саме в них;
2) Пілотування: перед масштабуванням перевіряти модель у невеликих регіонах чи громадах, щоб оцінити ризики;
3) Локалізація: враховувати українські реалії – від ресурсів і законодавства до ментальних звичок людей.
Отже, як бачимо, запозичення іноземного досвіду – не "копіювати вставити", а скоріше "перекладати і переписувати на власну мову". Успішні країни надихають, але не дають готових рецептів. Коли модель проходить критичний аналіз і тонку адаптацію – вона працює. Коли цього немає – навіть найкраща практика стає невдалим експериментом.
Адвокація – це системна робота громадянського суспільства задля просування суспільно важливих рішень. Вона апелює до публічного інтересу, базується на дослідженнях, консультаціях із зацікавленими сторонами та відкритій комунікації. Government Relations (GR) – інструмент вибудови стабільних каналів комунікації з органами влади. Не лише представлення позиції, а й вироблення спільних підходів до регулювання галузей. Лобізм – формалізована діяльність із представлення конкретних інтересів у процесі нормотворення чи розподілу ресурсів. У країнах з усталеною правовою системою він жорстко регулюється законами про прозорість і звітність.
Вуличні акції є лише верхівкою айсберга. Успішні кейси впливу на політику завжди передбачають:
- глибокий аналіз проблеми та варіантів її вирішення;
- залучення стейкхолдерів – від депутатів і профільних міністерств до бізнесу та експертного середовища;
- формування аргументованих пропозицій, підкріплених фактами, даними й прогнозами наслідків.
1) Канада та США мають чіткі реєстри лобістів і механізми контролю за їх діяльністю. Будь-який контакт із представниками влади фіксується, що знижує ризики корупції й підвищує довіру суспільства.
2) Європейський Союз, до прикладу, створив "Transparency Register" – інструмент, який дає змогу відстежувати, хто саме та з якою метою взаємодіє з інституціями ЄС. Це робить адвокаційні кампанії більш прогнозованими, а лобізм – більш цивілізованим.
3) Грузія демонструє приклад того, як міжнародні рекомендації можна адаптувати до національного контексту: адвокаційні організації там не просто тиснуть на уряд, а в рамках імперативної процедури беруть участь у розробці політик, пропонуючи готові рішення.
Українське законодавство про доброчесне лобіювання досі перебуває на стадії обговорення, і від того, наскільки воно буде збалансованим, залежить розвиток усієї сфери взаємодії влади, бізнесу та громадськості. Без прозорих правил ми або залишимося в зоні "сірих практик", або ж ризикуємо перетворити адвокацію на показові акції без реального впливу.
Базова функція GR або адвокації – донести позицію зацікавлених сторін. Але ефективна робота передбачає не лише обмін інформацією: це про активне формування готовності влади діяти. Політична воля формується тоді, коли чиновники та депутати розуміють:
- наскільки запропоноване рішення відповідає суспільним інтересам;
- які ресурси та компроміси потрібні для реалізації;
- який потенційний політичний ефект та підтримка з боку громадськості.
1) США, реформа охорони здоров’я (Affordable Care Act, 2010): експерти та громадські організації не лише готували пропозиції, а й працювали з конгресменами, формуючи у них розуміння суспільної необхідності змін. Без цього навіть аналітично виважений законопроєкт не набув би підтримки достатньої для ухвалення;
2) ЄС, кліматична політика: країни Євросоюзу успішно запровадили Green Deal завдяки послідовному діалогу з державними інституціями, включаючи підготовку прогнозів економічних наслідків та консультації з бізнесом. Політична воля формувалася через переконання лідерів у стратегічній доцільності ініціативи, а не лише через тиск громадськості;
3) Україна, медична реформа (2017–2020): експертні групи МОЗ працювали з міністрами та парламентськими комітетами над змінами фінансування первинної ланки медицини. Саме через формування розуміння у ключових політичних акторах ініціатива реалізувалася успішно, а не залишилася декларацією на папері.
1) Аналітика має конвертуватися у вплив: підготовка даних і пропозицій без роботи з політичними акторами часто не приводить до реальних змін;
2) Діалог має стратегічний характер: регулярні зустрічі, коаліційна робота та підготовка аргументованих кейсів – ключ до формування готовності ухвалювати рішення;
3) Врахування політичних циклів: час, коли формування волі можливе, обмежений; фахівці повинні синхронізувати кампанії з календарем ухвалення рішень та змінами урядових пріоритетів.
Висновок.
Для адвокації, GR і лобіювання центральні органи влади – не лише канал для передачі інформації, а й інструмент формування політичної волі, яка перетворює концептуальні ініціативи на конкретні зміни у правовому та регуляторному полі. Без цієї волі навіть найдетальніше опрацьовані пропозиції залишаються на папері, демонструючи, що вплив на політику – це не лише комунікація, а системна стратегічна діяльність.
Шановний Вікторе Кириловичу!
Шановний Михайле Борисовичу!
Громадська організація "НЕФОРМА" є добровільним, самоврядним та неприбутковим об’єднанням осіб з досвідом нормотворчої роботи у законодавчій та виконавчій гілках влади України, що займається адвокацією суспільно важливих змін. Вболіваючи за адвокацію насамперед сталих рішень, нашою командою сформовано ряд зауважень та пропозицій їх можливого законодавчого та підзаконного врегулювання, що пов’язані із прийняттям Закону України "Про систему охорони психічного здоров’я в Україні" (надалі по тексту – Закон).
Беручи до уваги те, що Закон вперше в законодавчому полі України "визначає правові, організаційні, економічні та соціальні засади системи охорони психічного здоров’я в Україні, регулює суспільні відносини у цій сфері з метою забезпечення доступності, якості послуг, дотримання прав людей з психічними розладами, іншими проблемами, що стосуються психічного здоров’я, запобігання виникненню психічних розладів, сприяння досягненню психологічного благополуччя та розвитку людини, усунення факторів, що негативно впливають на психічне здоров’я", пропоновані (НЕ)ФОРМОЮ зауваження та пропозиції підготовлені насамперед з огляду на:
1) Прикінцеві та перехідні положення Закону, що передбачають низку подальших напрацювань на рівні підзаконного нормативно-правового регулювання системи охорони психічного здоров’я в Україні;
2) потребу внесення додаткових змін і доповнень на рівні законів України з метою приведення положень чинного законодавства України у відповідність до положень прийнятого Закону.
Керуючись встановленим чинним законодавством України правом громадських об’єднань брати участь у розробленні нормативно-правових актів, що видаються органами державної влади, органами влади Автономної Республіки Крим, органами місцевого самоврядування і стосуються сфери діяльності громадського об’єднання та важливих питань державного і суспільного життя, звертатись з пропозиціями (зауваженнями), заявами (клопотаннями), скаргами, просимо взяти до розгляду наступне:
Щодо основоположності принципу правової визначеності
Відповідно до частини першої статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Одним із елементів конституційного принципу верховенства права є принцип правової визначеності (абзац шостий пункту 4 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 27.02.2018 року №1-р/2018). Конституційний Суд України у своїй судовій практиці зазначає, що юридичну визначеність слід трактувати і забезпечувати такими складовими як чіткість, зрозумілість, однозначність норм права, а також право особи у своїх діях розраховувати на розумну та передбачувану стабільність існуючого законодавства і можливість передбачати наслідки застосування норм права (легітимні очікування) (абзац п’ятий підпункту 3.2 пункту 3 мотивувальної частини рішення від 23.01.2020 року №1-р/2020). Вимога визначеності, ясності і недвозначності правової норми випливає також із конституційних принципів рівності і справедливості, оскільки інше не може забезпечити її однакове застосування, не виключає необмеженості трактування у правозастосовній практиці і неминуче призводить до сваволі (абзац другий підпункту 5.4 пункту 5 мотивувальної частини рішення від 22.09.2005 року № 5-рп/2005). Натомість, звертаємо Вашу увагу, що у Законі містяться положення, які не є достатньо визначеними для їх подальшого практичного правозастосування:
Зазначене стосується такого:
вживання дефініцій: “якість послуг(и)”, “якість допомоги”, “система управління якістю”, “труднощі”, “оптимальна працездатність”, “оптимальне психічне функціонування”, “інклюзивні системи підтримки на рівні громад”, “сприяння зменшенню ізоляції та обмеження свободи”, “соціально-психологічний норматив”, “переорієнтація із проблем і обмежень на потенціал і можливості”, “наскільки це можливо”, “психічна травма”, “потенційно травматична подія”, “малі соціальні групи”, “спільноти”, “незалежні експерти”, “послуга неналежної якості”, “міжнародні фахові організації”, “плани безпеки для вирішення кризових ситуацій”, “встановлення зв’язку із представниками інших служб, допомоги яких потребує особа”, “підтримка на основі віри”, “криза”, “психологічна норма”, “забезпечення послідовності надання психологічної допомоги”, “сприяння розвитку почуття причетності та спільності”, “підтримуюче соціальне оточення”, “моніторинг прогресу особи у сфері психічного здоров’я”;
відсутності в тексті Закону чітко окресленої системи охорони психічного здоров’я в Україні (попри назву Закону і наявність окремого розділу та статті 10 з відповідною назвою, їх предмет регулювання, що за своєю суттю передбачає комплекс, залишається комплексно не визначеним);
назви статті 6 “Окремі напрями охорони психічного здоров’я”, що свідчить про існування інших напрямів, які, водночас, не передбачені положеннями Закону;
положень частини другої статті 1 Закону, якою визначено, що “інші терміни вживаються в цьому Законі у значеннях, наведених у Цивільному кодексі України, Основах законодавства України про охорону здоров’я, законах України «Про психіатричну допомогу», «Про соціальні послуги», «Про реабілітацію у сфері охорони здоров’я», «Про систему громадського здоров’я», інших законодавчих актах України”. Однак для подальшого скоординованого правозастосування у цій нормі мають бути зазначені конкретні терміни та закони, в яких ці терміни вжито у відповідному значенні, щоб дати відповідним суб’єктам чітке розуміння їхніх прав і обов’язків, обсягу відповідальності, тощо;
відсутності механізмів практичної реалізації принципів охорони психічного здоров’я в Україні, передбачених статтею 8 Закону. Фундаменти, на яких мають будуватись решта елементів системи, застосовуються в тексті Закону лише в декларативному форматі та не мають конкретних механізмів, що унеможливлює їх практичне застосування. А також, на чому варто наголосити, не можуть бути врегульованими на підзаконному нормативно-правовому рівні. Наприклад:
“міжсекторальний підхід, що базується на співпраці та партнерстві відомств і організацій, що представляють державний, комерційний та громадський сектори” (пункт 3 частини першої статті 8 Закону);
“забезпечення рівного доступу до різноманітної, якісної, особистісно-орієнтованої, заснованої на дотриманні прав людини підтримки психічного здоров’я незалежно від місця перебування особи чи життєвих обставин” (пункт 8 частини першої статті 8 Закону);
“повага до правоздатності людини і її вільної інформованої згоди, підтримка у прийнятті рішень щодо надання допомоги, наскільки це можливо, а також неприпустимості застосування примусу при прийнятті рішень щодо надання допомоги у сфері психічного здоров’я” (пункт 9 частини першої статті 8 Закону);
“інклюзивний підхід, що передбачає підтримку участі осіб, які мають психічні розлади, інші проблеми, що стосуються психічного здоров’я, у всіх аспектах життя громади, суспільства, а також наближення послуг у сфері психічного здоров’я до місця проживання отримувача” (пункт 11 частини першої статті 8 Закону).
1.1. Можливі наслідки
Невизначеність обсягу послуги: клієнти та пацієнти можуть не розуміти, які саме послуги та права їм гарантуються, що ускладнює доступ до необхідної допомоги;
Ризик зловживань: різне тлумачення норм може призвести до зловживань у правозастосуванні та різної інтерпретації способів і механізмів забезпечення принципів надання допомоги її надавачем та отримувачем;
Ускладнення правозастосування: прямим наслідком відсутності чіткої юридичної визначеності є численні ускладнення адміністративних процедур та судових процесів, що також може мати наслідком низьку ефективність державної політики і загальне зниження довіри до реформи охорони психічного здоров’я в Україні;
Корупційні ризики: відсутність чітких правил і механізмів реалізації Закону підвищує ймовірність корупційних зловживань у процесі надання допомоги;
Потенційна стигматизація: недосконалість норм може поглибити стигматизацію осіб із психічними розладами, що створює додаткові бар’єри для їх інтеграції в суспільство та може порушити конституційне право на рівність.
1.2. Пропозиція врегулювання
Змінами до Закону розширити глосарій з визначеними дефініціями та принципами системи. На рівні підзаконних нормативно-правових актів врегулювати механізми реалізації та забезпечення принципів охорони психічного здоров’я в Україні, визначити чіткі практичні рекомендації з реалізації принципів, таких як інклюзивний підхід, рівний доступ до послуг і захист прав осіб із психічними розладами, на рівні місцевого самоврядування шляхом внесення додаткових змін до тексту Закону України “Про місцеве самоврядування в Україні”.
Відсутність узгодженості з чинним законодавством
Закон не вносить одночасних змін до законів, які регулюють в Україні психіатричну допомогу, роботу державних реєстрів, правничу допомогу, встановлюють санкції за адміністративні та кримінальні правопорушення. Натомість пропонує, до прикладу, розширити повноваження органів місцевого самоврядування у сфері психічного здоров’я.
Однак, про що варто зауважити, відповідно до частини восьмої статті 90 Регламенту Верховної ради України, якщо для реалізації положень поданого законопроекту після його прийняття необхідні зміни до інших законів, такі зміни мають викладатися в розділі “Перехідні положення” цього законопроекту або в одночасно внесеному його ініціатором окремому законопроекті. До законопроекту додається перелік законів та інших нормативних актів, прийняття або перегляд яких необхідно здійснити для реалізації положень законопроекту в разі його прийняття.
Окрім цього, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (частина друга статті 19 Конституції України). А рішення органів державної влади, які призводять до додаткових видатків органів місцевого самоврядування, обов’язково супроводжуються передачею їм необхідних фінансових ресурсів (частина друга статті 67 Закону України “Про місцеве самоврядування в Україні”). Вказані рішення виконуються органами місцевого самоврядування в межах переданих їм фінансових ресурсів. Витрати органів місцевого самоврядування, що виникли внаслідок рішень органів державної влади і попередньо не забезпечені відповідними фінансовими ресурсами, компенсуються державою.
2.1. Можливі наслідки
Додаткові повноваження місцевого самоврядування, які пропонуються Законом, наприклад, вимога до місцевих органів влади проводити кампанії з підвищення обізнаності про психічне здоров’я, запобігати самогубствам, забезпечувати співпрацю зі службами екстреної медичної допомоги, надавачами медичних послуг, фахівцями у сфері психічного здоров’я, без уточнень як це повинно бути здійснено, профінансовано та проконтрольовано, не зможуть бути реалізованими на практиці без внесення змін до Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні».
Без внесення змін до Закону України “Про безоплатну правничу допомогу” особи, які стали об’єктом дискримінації чи стигматизації, та особи, права і свободи яких у сфері психічного здоров’я порушені, не матимуть права на відповідну допомогу. Оскільки виключний перелік отримувачів правничої допомоги встановлюється профільним законом про правничу допомогу, а не пропонованими положеннями Закону.
Без внесення змін до Закону України “Про публічні електронні реєстри”, який встановлює правові, організаційні і фінансові засади створення та функціонування публічних електронних реєстрів України з метою захисту прав та інтересів фізичних та юридичних осіб під час створення, зберігання, оброблення та використання інформації у публічних електронних реєстрах, правовий механізм функціонування пропонованих Законом реєстрів є незавершеним та, що важливо, не може бути врегульованим на підзаконному нормативно-правовому рівні. Законом також не визначено базові аспекти роботи реєстрів, такі як порядок реєстрації, джерела інформації та вимоги до адміністраторів, що створює сприятливе середовище для порушень прав на захист персональних даних, неналежного регулювання доступу до інформації, втрати контролю над обробкою конфіденційної інформації.
Без внесення змін до процесуального законодавства, а саме Кодексу України про адміністративні правопорушення, Кримінального процесуального кодексу та Цивільного процесуального кодексу, правоохоронні органи та суди можуть по-різному трактувати норми, або ж не застосовувати їх взагалі, а норми Закону про те, що порушення заборони на дискримінацію та стигматизацію повинні каратися відповідно до законодавства, положення, які вимагають від органів влади контролювати дотримання норм, але не визначають конкретних санкцій, відповідальних осіб або структур для забезпечення ефективного контролю та виконання, залишатимуться декларативними.
Зазначене вище може також спричинити перешкоди в доступі осіб із психічними розладами до правничого захисту. А відсутність імперативних норм без чіткої відповідальності і підзвітності призведе до мінімальної імплементації Закону на місцевому рівні.
2.2. Пропозиція врегулювання
Внести зміни до зазначених вище законодавчих актів для забезпечення їх узгодженості з новим Законом. Встановити чіткі джерела фінансування заходів на рівні місцевого самоврядування. Передбачити державні субвенції або грантові програми для підтримки місцевих ініціатив у сфері психічного здоров’я. Розробити законодавчі зміни щодо функціонування нових електронних реєстрів, визначивши порядки їх адміністрування, захисту даних та механізми доступу. Узгодити положення щодо захисту персональних даних із європейськими стандартами (GDPR). Визначити конкретні санкції для суб’єктів, що порушують норми закону. Запровадити механізми незалежного контролю за якістю надання послуг. Передбачити створення механізму подання скарг та процедури їх розгляду.
Відсутність регламенту інформованої згоди
Закон фіксує принцип поваги до правоздатності людини і її вільної інформованої згоди на отримання послуги в сфері психічного здоров’я, але не встановлює чітких визначень такої згоди, процедур або норм, як саме має відбуватися процес її отримання, залишаючи такі основоположні норми виключно декларативними, наприклад:
“Відомості про фізичних осіб, що містяться в електронних реєстрах у сфері охорони психічного здоров’я, можуть бути використані центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну фінансову та бюджетну політику, під час здійснення верифікації державних виплат виключно за наявності добровільної згоди реципієнтів таких виплат, у якій зазначено обсяг відомостей, право на оброблення яких надається” (частина сьома статті 41 Закону);
“Особи, яким надається допомога у сфері психічного здоров’я, їхні законні представники мають право надавати письмову згоду чи незгоду на надання послуг у сфері психічного здоров’я, отримувати незалежну допомогу при прийнятті рішень з питань надання таких послуг, крім випадків, визначених законодавством” (пункт 4 частини першої статті 4);
“Фахівці у сфері психічного здоров’я можуть використовувати інформацію про отримувачів послуг у сфері психічного здоров’я у своїй професійній та науковій діяльності, у публікаціях і публічних виступах, за умови що така інформація не дає змоги ідентифікувати особу та за наявності письмової згоди відповідної особи або її законного представника” (частина друга статті 5 Закону);
“Охорона психічного здоров’я ґрунтується на таких принципах: … (9) повага до правоздатності людини і її вільної інформованої згоди, підтримка у прийнятті рішень щодо надання допомоги, наскільки це можливо, а також неприпустимості застосування примусу при прийнятті рішень щодо надання допомоги у сфері психічного здоров’я” (пункт 9 частини першої статті 8 Закону).
Варто зауважити, що стаття 28 Закону вводить в цьому контексті таке поняття як “бажання особи”, а саме: “Методи психотерапії застосовуються відповідно до наукових даних щодо їх ефективності для вирішення завдань психотерапії, лікування психічних розладів, інших проблем, що стосуються психічного здоров’я, згідно з галузевими стандартами та протоколами у сфері охорони психічного здоров’я, а також з урахуванням бажання особи, яка отримує психотерапію” (частина четверта статті 28 Закону), яке одноразово застосовується в тексті Законі та не має належних визначень.
Звертаємо окрему увагу, що відсутність чітких механізмів отримання інформованої згоди суперечить міжнародним стандартам у сфері прав людини та психічного здоров’я (зокрема, Конвенції ООН про права осіб з інвалідністю, що ратифікована Україною 16.12.2009 року).
3.1. Можливі наслідки:
Невизначеність процесу отримання інформованої згоди: Відсутність чітких норм та механізмів, що регулюють порядок отримання інформованої згоди, створює ризик порушення прав та законних інтересів осіб, які отримують допомогу в сфері психічного здоров’я. Без визначення конкретної процедури та критеріїв, які мають бути дотримані під час збору такої згоди, існує велика ймовірність, що пацієнти не будуть належним чином поінформовані про послугу, її потенційні ризики та альтернативи. Це може призвести до ситуацій, коли людина дає згоду, не розуміючи всіх наслідків, або не має змоги дати повноцінну згоду через обмежену правосуб’єктність.
Юридичні колізії та судові спори: У разі відсутності чітких механізмів визначення процесу інформованої згоди виникає правова невизначеність, яка призведе до численних судових спорів, оскільки пацієнти можуть оскаржувати законність надання допомоги без правильної інформованої згоди.
Порушення міжнародних стандартів: Відсутність регулювання механізму інформованої згоди суперечить міжнародним стандартам, зокрема нормам Конвенції ООН про права осіб з інвалідністю, яка вимагає, щоб усі особи мали право на прийняття рішень щодо свого здоров’я на основі інформованої згоди. Недотримання цих стандартів може призвести до порушень міжнародних зобов’язань України.
3.2. Пропозиції врегулювання
Визначення чітких процедур отримання інформованої згоди: встановити конкретні правила і процедури для отримання інформованої згоди в сфері психічного здоров’я. Ці процедури мають включати забезпечення належного рівня інформації для пацієнта (або його законного представника) про суть наданих послуг, можливі ризики, альтернативи та наслідки відмови від послуг. Процес отримання згоди має бути зафіксований у письмовій формі та включати деталі про те, як саме пацієнт був проінформований.
Запровадження механізмів контролю за дотриманням процедури: визначити відповідальних осіб або організації, які мають бути залучені до процесу отримання інформованої згоди. Це можуть бути медичні працівники або суміжні фахівці, які забезпечують виконання процедури в кожному випадку, документують згоду та ведуть відповідну звітність.
Врегулювання умов для осіб з обмеженими можливостями прийняття рішень: розробити деталізований механізм залучення законних представників до процесу ухвалення рішень щодо надання допомоги.
Просимо розглянути звернення по суті та повернутись зі зворотнім зв’язком у встановлений чинними законодавством строк. Команда (НЕ)ФОРМИ висловлює готовність доєднуватись до аналітичної, нормотворчої та адвокаційної роботи, необхідної для напрацювання зазначених вище нормативно-правових актів.
Щиро розраховуємо на конструктивний діалог та можливість подальшої співпраці з метою посилення законодавчої рамки, зокрема, системи охорони психічного здоров’я в Україні.
З повагою
Засновниця ГО "(НЕ)ФОРМА"
Алла Перфецька
Односторонній підхід часто призводить до непередбачуваних наслідків. Наприклад, економічно обґрунтована ініціатива може виявитися соціально неприйнятною, а технічно досконала – надто витратною для реалізації. Взаємодія юристів, економістів, соціологів, аналітиків і практиків дозволяє:
- передбачити ризики, що виникають на перетині інтересів;
- зрозуміти потенційні компроміси між ефективністю та прийнятністю;
- виробити послідовні, конкретні кроки для реалізації, які можна вимірювати та контролювати.
1) ЄС та зелена енергетика: під час формування кліматичної політики експерти з енергетики, економіки та соціології працювали спільно. Результатом стала стратегія, яка враховує економічні стимули для бізнесу, соціальні програми перекваліфікації працівників і технологічні можливості переходу на відновлювані джерела енергії;
2) США, реформа охорони здоров’я: законопроєкт про доступ до медичних послуг готувався робочими групами, де об’єднувалися медики, фінансисти, юристи та представники пацієнтських організацій. Лише завдяки синтезу різних підходів вдалося запропонувати закон, що пройшов перевірку на фінансову життєздатність, юридичну коректність та соціальну прийнятність;
3) Україна, децентралізаційна реформа: робочі групи при Мінрегіоні поєднували економічні моделі, юридичні висновки та досвід місцевого самоврядування. Такий підхід дозволив сформувати рекомендації, що реально підвищували ефективність бюджетів громад, а не залишалися декларативними.
1) Візуалізація ризиків: порівняння експертних оцінок дозволяє створити “матрицю ризиків” і заздалегідь спланувати реакції;
2) Прорахунок компромісів: кожне рішення супроводжується варіантами оптимізації між ресурсами, часом та ефектом;
3) Конкретика кроків: результатом має бути не лише концепція, а план дій з чіткими термінами та показниками ефективності.
Висновок.
Ефективне рішення формується на перетині різних експертних поглядів. Такий підхід дозволяє не лише уникнути прихованих ризиків, а й виробити вимірювані та контрольовані кроки для впровадження. Без мультидисциплінарної роботи навіть найяскравіші ідеї ризикують залишитися теоретичними або нефункціональними на практиці.
Drag & Drop Website Builder